Інсайти · 11 хв читання

Як TVORZI проєктували новий спортивний комплекс і стадіон Максимир для Загреба

Керівник проєкту TVORZI Дмитро Шакал — про конкурсний проєкт нового стадіону Максимир у Загребі: чому стадіон підняли над землею, звідки взявся «Загребський гребінь» і як спортивний комплекс може працювати 365 днів на рік.

Проєктувати стадіон — це завжди виклик для проєктної команди. Проєктувати стадіон на місці вже наявного — це значно більше, ніж просто архітектурне завдання. Проєктувати новий стадіон для відомого клубу, у місті з багатою історією, на місці, яке має величезне значення для його мешканців, — це виклик зовсім іншого масштабу.

А якщо при цьому потрібно зберегти й інтегрувати вже збудований басейн, створити довкола стадіону цілий спортивний ансамбль, що включає легкоатлетичний стадіон, баскетбольні та гандбольні арени, тренувальну інфраструктуру, транспортний вузол, громадські простори й зв’язок із парком Максимир, — завдання стає справді надскладним.

І починається воно не з креслення. Воно починається з протистояння ідей.

Якою має бути архітектура нового Максимира? Футуристичною? Ми відповіли — ні. Спробувати повторити стару архітектуру в новій інтерпретації? Теж ні. Хоча тут я маю зробити застереження.

Коли я вперше подивився на наявний стадіон, він здався мені індустріальним чудовиськом. Але згодом, коли я почав уважно вивчати його самостійно, я побачив зовсім іншу будівлю. Від початку в ній була своя конструктивістська краса. Дуже прості рішення. Дуже чесна конструкція. І за цією простотою — набагато глибші сенси.

Але повторювати цю архітектурну структуру ми все одно не хотіли й не стали б зараз. Серед мінусів — масивність, покриття даху на металевих фермах, поганий захист глядачів від примх погоди, сейсмічні ризики (історичний досвід використання подібних конструкцій на цьому місці призвів до виведення з ладу майже половини комплексу — навіщо повторювати помилку?), розрізнена планувальна структура та розрізненість інженерних систем.

Нам здавалося важливішим створити не новий об’єкт на місці старого і не інтерпретацію старого, а переосмислення — нову цілісну структуру, здатну працювати для міста щодня.

У мене троє дітей, і мої діти займаються футболом. Тому я дуже добре розумію, наскільки важлива тренувальна інфраструктура. Стадіон — це лише вершина футбольної системи. За ним мають стояти академія, тренувальні поля, криті майданчики, роздягальні, відновлення, спортзал, медична інфраструктура, зручна логістика спортсменів.

І що більше я працював над проєктом, то сильнішим ставало відчуття, що новий Максимир має бути не просто місцем проведення матчів. Він має бути місцем, де спорт живе щодня.

Я був свідком створення стадіонів до Євро-2012 в Україні. Мені довелося доторкнутися до досвіду створення «Чорноморця» і «Донбас Арени», спостерігати за будівництвом та експлуатацією інших великих стадіонів. Багато з них були прекрасними архітектурними об’єктами. Але я бачив і інший бік.

Деякі виявилися надто неповороткими з погляду щоденної експлуатації. Надто дорогими в обслуговуванні. Складними для трансформації. І надто часто порожніми між великими подіями. Мені хотілося уникнути цієї помилки.

Тому ми від самого початку питали себе не лише: «Яким має бути стадіон на вигляд?», а й: «Як він зароблятиме? Як він працюватиме завтра вранці? А за тиждень? А взимку? А коли немає футбольного матчу?»

Звідси з’явилися футбольна академія, музей, дитяча інфраструктура, тренажерні та фітнес-зали, готель для спортсменів, конференц-зали, ресторани й кафе. Кафе ми свідомо винесли за периметр основного об’єму. Щоб людина могла прийти туди не лише на матч. Щоб довкола стадіону могло існувати нормальне міське життя.

Ми також одразу розуміли, що сучасний стадіон неможливо проєктувати без медіаінфраструктури. За трибуною фанатів ми розмістили великий медіаекран, додаткові екрани з’явилися біля входів.

Це працює одразу на кілька сценаріїв: матч, концерт, фестиваль, міська подія, реклама. Для клубу це не лише видовищність. Це додаткове джерело доходу.

І взагалі, для нас було важливо, щоб архітектура та бізнес-модель не існували окремо одна від одної.

Конкурсне завдання вимагало створити також повноцінний стадіон для молодіжних ігор і змагань. Ми не захотіли робити ще один об’єкт, який більшу частину часу стоятиме окремо від основної системи. Тому ми інтегрували його з основним стадіоном і необхідною інфраструктурою, розмістивши її у східній трибуні.

Так молодіжний спорт стає не додатком до великого стадіону, а частиною однієї системи.

Однією з найскладніших частин проєкту стала логістика. Бо добрий стадіон починається не з фасаду. Він починається з того, як людина потрапляє всередину.

Ми окремо аналізували маршрути гравців, ЗМІ, VIP-гостей, звичайних глядачів, обслуговувального персоналу й транспорту. У результаті сформували окремі під’їзди для гравців, ЗМІ та VIP. Основні потоки відвідувачів організували з півдня та заходу. У західній частині ділянки сформували площу-парк. Продумали видові точки на основні об’єкти комплексу.

А потім усі ці сценарії ми тестували в спеціалізованих програмах. Ми буквально перевіряли різні варіанти руху й обирали той, який працює краще. Це одна з тих частин архітектури, яку рідко видно на рендерах. Але саме вона визначає, чи буде велика будівля справді зручною.

Загреб має залишитися Загребом, а Максимир — Максимиром

Я люблю Загреб. Я кілька разів бував у цьому місті й ще до конкурсу розумів, що новий стадіон не повинен виглядати так, ніби його можна поставити в будь-якій іншій країні. Нам хотілося створити архітектуру, яка була б нерозривно пов’язана з місцем.

І тут виникла історія, яка стала для нас одним із ключів до концепції. Є міська легенда про походження Загреба — про два пагорби, Каптол і Градец, між якими існував міст. Мешканці цих двох частин міста довго конфліктували між собою, доки поступово не стали єдиним містом.

Для нас ця історія виявилася дуже символічною. Стадіон — теж місце суперництва. Тут зустрічаються дві команди. Дві сторони. Два кольори. Два табори вболівальників.

І тому нам здалося красивим вплести історію міста в мову архітектури. Так з’явився Zagreb Ridge — Загребський гребінь.

Ми не хотіли буквально зображати гори. Медведниця не мала перетворитися на декорацію. Ми шукали більш архітектурний спосіб перекласти ландшафт мовою будівлі.

Так з’явилася система зовнішніх конструктивних елементів, які водночас працюють як частина несучої системи й формують характер фасаду. Вони змінюють напрямок, нахиляються, вигинаються. З певних ракурсів починають нагадувати гірські схили, з інших — силуети історичних пагорбів Загреба. А разом із дахом вони створюють новий штучний рельєф.

Саме тому ми назвали концепцію Zagreb Ridge. Це не зображення гір. Це спроба зробити так, щоб логіка міста стала логікою архітектури.

Одним із ключових рішень стало ставлення до землі. Конкурсна документація передбачала значний обсяг підземної інфраструктури та паркування. Але ми постійно ставили собі запитання: а чи справді нам потрібно йти під землю так глибоко?

На ділянці складна гідрогеологія. Рівень ґрунтових вод перебуває приблизно в діапазоні 3,5–7 метрів і має сезонні коливання. Тому глибока підземна частина означає не лише більше бетону. Це складна гідроізоляція, водозниження, додаткові конструктивні рішення, експлуатаційні ризики та зростання вартості.

Ми пішли в інший бік. Замість того щоб максимально заглиблюватися, ми підняли стадіон. Це дало змогу створити безперервний громадський рівень довкола будівлі, покращити пішохідні зв’язки й водночас зменшити залежність від глибокого будівництва.

Під землею ми залишили лише ті функції, яким справді вигідно бути під землею. Якщо функцію можна вирішити на поверхні — навіщо її закопувати?

Особливо показовою стала робота з транспортним вузлом Боронгай. Замість багаторівневого підземного паркінгу ми запропонували надземне рішення. Паркінг стає самостійним об’єктом, здатним працювати автономно. Він розмежовує потоки автомобілів уболівальників, не руйнує наявну структуру транспортного кільця й водночас стає частиною загальної міської логіки.

Для нас це було принципово. Іноді архітектори намагаються сховати всі інженерні та транспортні функції під землю, щоб отримати красиву картинку. Але місто має працювати не лише на картинці.

35 355 місць

Число 35 355 стало результатом геометрії стадіону, а не просто заданою цифрою місткості.

Ми почали зсередини: футбольне поле 105 × 68 метрів, зона безпеки, перший ряд, трибуни, горизонтальні та вертикальні комунікації, VIP, медіа, доступне середовище, верхні яруси, дах. І лише після цього — підсумкова місткість.

Нам було важливо зберегти компактну футбольну чашу й близькість глядача до поля. Не створити величезну чашу просто заради великої кількості місць, а зробити саме футбольну арену.

Свою роль відігравала й доступність. У проєкті передбачено близько 350 місць для користувачів крісел колісних, зокрема на західній і південній трибунах, з відповідними маршрутами евакуації. Бо добрий стадіон має бути зручним не лише для тих, хто сидить у центральній ложі.

Мабуть, це найважливіша думка всього проєкту. Ми не проєктували чотири окремі будівлі. Ми проєктували одну спортивну й міську систему.

Футбольний стадіон, легкоатлетичний стадіон, баскетбольні та гандбольні арени, транспортний вузол Боронгай ми пов’язали в єдину мову та систему з наявним басейном, легкоатлетичним полем і тренувальними полями. Сформували єдиний громадський простір, ландшафт, пішохідні маршрути, єдину архітектурну мову для всього комплексу.

Вийшло кілька безперервних шарів.

Транспорт: громадський транспорт → Боронгай → пішохідний маршрут → спортивний комплекс.

Ландшафт: Максимир → зелені зв’язки → Светіце → спортивний ландшафт.

Архітектура: єдиний ритм фасадів → арки → вертикальні елементи → дахи.

Життя: футбол → легка атлетика → баскетбол → гандбол → тренування → фітнес → ресторани → громадські простори.

Наша мета була простою: не спортивний комплекс, який оживає на дві години перед футбольним матчем, а міський район, який працює 365 днів на рік.

Ще одним надзвичайно важливим питанням була конструкція самого стадіону. Ми розділили будівлю на дві принципово різні системи. Розрахували сейсмічні деформації й поділили будівлю на відсіки, заклали модульність виготовлення та монтажу трибун і продумали повторне використання й переробку матеріалів старого стадіону.

Якщо коротко: основна частина — важка, стабільна, постійна. Залізобетонна чаша, перекриття, ядра жорсткості, вертикальні комунікації. І згори — максимально легка система покриття великого прольоту.

Нам було важливо, щоб дах не перетворювався на ще один важкий об’єм і не створював ризиків. Він мав ширяти над чашею. Саме тому ми довго працювали з конструкторами над вантовою системою та легкою мембранною оболонкою.

В умовах раціонального бюджету й сейсмічних впливів для нас це виявилося набагато логічнішим шляхом, ніж величезні металеві ферми. Деякі варіанти ферм давали колосальну металоємність, величезні габарити й чутливість до вітрових і сейсмічних впливів.

У результаті конструкції всього об’єкта стали частиною єдиної архітектурної ідеї.

Важке — внизу. Легке — нагорі. Безпечно, надійно, перевірено.

Дах став, мабуть, найвпізнаванішим елементом проєкту. Зсередини він сприймається як єдиний захисний навіс над глядачами. Ззовні — як новий штучний рельєф. Він продовжує ідею Медведниці та Zagreb Ridge, але водночас залишається легким.

І коли ми дивимося на футбольний стадіон разом із легкоатлетичним стадіоном і критими аренами, дахи починають працювати як єдина система. Ми продумали розміщення прожекторів, освітлення газону, продуваність і вентиляцію всередині чаші.

Економіка як частина архітектури

Протягом усієї роботи ми постійно ставили собі одне й те саме запитання: а чи має це економічний сенс?

Бо можна спроєктувати дуже красивий стадіон. Але якщо місто потім не зможе його утримувати — архітектурна перемога перетворюється на проблему. Тому ми розглядали економіку не як додаток до архітектури, а як один з інструментів проєктування.

Ми розглядали не лише витрати, а й постійні джерела доходу: матчі, глядачі та VIP, ресторани, конференції, концерти, футбольна академія й тренувальна інфраструктура, музей і дитячий ігровий центр, фітнес і wellness, паркінг, реклама, медіа. Бо стадіон не може економічно залежати лише від кількох десятків футбольних матчів на рік.

На весь конкурс у нас було близько трьох місяців. Для такого проєкту це дуже короткий термін. Але, мабуть, саме тут проявляється справжня сила проєктної команди.

Через півтора місяця після початку роботи ми ухвалили рішення, яке фактично змусило нас переглянути значну частину проєкту. Ми розвернули стадіон за віссю північ–південь, щоб покращити інсоляцію. Переглянули головну вісь комплексу. Заново вибудували зв’язок із парком Максимир. Це означало, що значну частину вже зробленої роботи довелося переробити.

Але іноді проєкт вимагає від тебе визнати: «Ми можемо зробити краще». І почати спочатку.

Наступні тижні минули практично без зупинки. Архітектори, конструктори, інженери, візуалізатори, фахівці з транспорту, консультанти, фахівці з параметричного проєктування — усі працювали як одна система. Це були три місяці non-stop.

У подібних проєктах недостатньо просто добре знати архітектуру. Треба вірити, що команда впорається.

Це, мабуть, було одним із моїх головних завдань як керівника проєкту — постійно підтримувати в команді це відчуття. Що ми здатні розв’язати задачу. Що складність — не привід відмовитися від ідеї. Що коли рішення здається надто складним, значить, його треба ще краще продумати.

Я вдячний усім учасникам нашої групи та залученим консультантам. За професіоналізм. За терпіння. За безліч ночей. За готовність ще раз переробити те, що здавалося вже завершеним. І головне — за віру в проєкт.

Конкурси завжди закінчуються результатом. Але архітектура не закінчується разом з оголошенням результату. Місто Загреб створило чудову можливість і отримало величезну кількість пропозицій та ідей. І я щиро бажаю, щоб зрештою найкращим чином сталося те, на що це місто справді давно заслуговує.

Для нас же участь у конкурсі була можливістю перевірити самих себе. Наскільки далеко ми можемо зайти за кілька місяців. Наскільки складне завдання здатна розв’язати команда. І чи можемо ми запропонувати не просто красиву будівлю, а працюючу міську систему.

Якщо спробувати звести весь проєкт до однієї фрази, я сказав би так:

Ми не проєктували стадіон усередині Загреба. Ми проєктували частину Загреба, всередині якої розташований стадіон Максимир.

Для нас Максимир — це не лише 35 355 місць. Це футбольна академія, легка атлетика, баскетбол, гандбол. Діти. Тренування та змагання. Концерти, ресторани, музей, громадські простори, транспорт, парк. І міське життя між подіями.

Медведниця стала для нас геометрією, а історія Каптола і Градеца — метафорою суперництва та об’єднання. Ґрунтові води й сейсмічні умови — не обмеженням, а причиною шукати іншу архітектуру. Конструкції — не технічним додатком чи фантазією, а перевіреною й реалізовною частиною образу. Економіка — не таблицею наприкінці презентації, а одним з інструментів проєктування. А стадіон — не об’єктом, який існує лише в день матчу. Він має бути частиною міста.

Але завжди на першому місці були люди: як вони приїдуть або прийдуть, які враження отримають, наскільки їм буде комфортно й безпечно, чи захочеться їм тут проводити час.

Ми дивимося на свої проєкти крізь призму часу. Якщо через роки хтось пройде цим комплексом і відчує, що тут завжди був саме такий Загребський гребінь або що стадіон природно пов’язаний із Максимиром, Светіце та Боронгаєм, що тут можна займатися спортом, працювати, зустрічатися, проводити час і приходити не лише на футбол, — значить, наше архітектурне завдання виконано.

Ми раді, що змогли зробити свій внесок. Показати один із можливих шляхів. І виконати хоча б маленьку частину роботи над майбутнім цього місця й цього прекрасного міста — Загреба.